Естетив… ідеали, красота… (Ежен дрижав чимраз дужче, віддих його ставався неправильний, бесіда уривана)… живі ідеали. Моя, довго здержувана, жадоба нараз прорвалася мов ревуча хвиля прориває греблю… Я кинувся насліпо в вир. Вуйкові грозьби, лайки й кари, все те шуміло тепер перед моїми вухами, не лишаючи ніякого сліду, як колись примусові лекції. Далі вуйко почав замикати мене. Я дерся по стінах, кричав, а вкінці почав попадати в конвульсії. Це знов вивело мене на волю. Я пізнався з Симоном, таким же паничем, тільки іншої практичної вдачі. Той доконав мене, довів до… Ах, що це, чуєш? Ідуть, ідуть горі сходами. Це за мною, це по мене… — скрикнув Ежен.
— Не бійся, Геню, — сказала Таня, хоч і сама поблідла та задрижала всім тілом. — Смілости, соколе мій! Що має бути, те й станеться.
— Так, так, те й станеться, правду кажеш, — бубонів Ежен, притискуючись до неї, мов дитина, і обіймаючи її дрижачими раменами. — Ось вони, вже тут, на коридорі… зближаються сюди… Га, стукають.
Вони зірвалися обоє. Стук до дверей, немов грім, затряс усіма нервами. Стук повторився.
— Ах, Таню, двері замкнені, відімкни, серце.
Таня звільна підійшла до дверей і тремтячими руками почала відсувати засувки та защіпки. Стукання роздалося третій раз, ще голосніше. Нетерпливі голоси загомоніли за дверима.
— Прошу, — ледве чутно сказала вкінці Таня, відмикаючи двері. Товпа поліціянів, з комісаром попереду, ввалила до світлиці, з зачудованням позираючи на Таню.
