Але слова ті були на вітер сказані. Війт і сам знав, що його чекає; він надіявся, що панство підуть до церкви піхотою і тим потішався, але скоро побачив, що їдуть, то зараз же, не дожидаючи служби Божої, дав тягу в поле, та так, щоб ніхто й не бачив, куди він подівся.
Але от вийшов панотець, молодий ще, низенький і худенький панотчик, обіч нього висока, товста й повновида паніматка, а позад них здоровенна і товста, як прикадок, мати паніматки, або, як її жартом у селі називали, сухобаба. Вони всі троє йшли спішно; панотець почув уже, що панство їде, і квапився стати на службу Божу, заким вони прибудуть. Наново заревли дзвони на дзвіниці, заметушились люди, і старші, христячись, поперли до дверей церковних, котрі відмикав паламар. Але, хоч двері були відчинені, ніхто не входив перший; усі розступилися широко в дві лави, щоб пропустити панотця і його дам. Мужики цілували панотця і паніматку в руки і низько кланялись сухобабі, а за її плечима покивували головами, сміялись та перешіптувались деякими не зовсім делікатними жартами.
Звільна наповнювалась церква народом; велика ще купа, особливо молодшого покоління, стояла під церквою і слідила за довгим рядом пишних карет та повозів, що, поблискуючи лакованими пудлами та срібною упряжжю коней, побризкуючи дзвіночками та дзеркальцями та ланцюжками, звільна котили по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих, а при тім боязливо якось поглядаючих дітей та жінок.
— А що, чи я не казав, — заговорив з усміхом один парубок. — Глядіть, насамперед завер-
