чи полковника, предка пана дідича Сухобаб, Зефирина Андрониковського. Двісті літ оте шатро спочивало в укриттю, то є, в старій паці на стриху двірськім, — чимало дір попрогризали в нім миші та молі, — але що це вадить? Чому цьому останкові предківської слави не звеличити нового моменту сучасної слави, що основуєсь уже не на війнах та битвах та кривавих танцях, а на мирнім поступі, на праці рук і розуму? От і велів пан Зефирин і виволокти стару пам'ятку, позшивати та полатати і розіп'яти на луці. В шатрі поставлено стіл і заставлено його багатою перекускою для світлих гостей. Крутиться там ціла купа льокаїв та двораків — одні в ліберіях, другі так-таки в куртках з якогось полосатого біло-червоного ситцю, мов комедіянти. Гомонять, прибирають, стукають тарілками, брязкають виделками, ножами та чарками, двигають коші з вином, барилки з вишняком, медом та горілкою, метушаться та регочуться та сваряться, бо ось уже в церкві скінчилась відправа, а на дорозі з села понад потічками курять та женуть довгим рядом блискучі повози з ясновельможним панством. А за повозами, оддалік — купа селян, господарів, баб і молоді, а на останку, мов вівці тонучі в куряві, — шкільна дітвора під проводом учителя.
— Чи все готово? — роздався могучий, звучний голос пана Зефирина, що враз із паном маршалком перший причвалав і, вискочивши з повозу, подався до шатра, оставляючи двом льокаям висадити з повоза і попід руки провести через вигідну кладку на перекопі, відділяючім панську луку від хлопських, валовиту, здоровенну постать пана маршалка.
