Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/424

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
VI

Минуло півроку. Осінь надворі. Направлена машина давно прийшла з Англії, давно залила цілу луку й перемішала її в здоровий ставок. Літом замість трави виріс на ній шувар та сітник, а декуди купками вибуяла хистка тростина. В ту пору, коли у людей була косовиця, на панській луці квакали жаби. Ціле село заходилося від сміху, а пан Зефирин тільки спльовував та мало не до крови тер лисину. А робітники все ще помпували та помпували воду з потока.

— А покиньте ви до біса помпувати! — скрикнув одного дня пан Зефирин. — Хіба не бачите, що ставок з луки зробився!

— Як вельможний пан казали, так ми й робимо.

— „Казали, казали!“ — передразнював пан Зефирин. — Власного розуму у вас нема на стільки, щоб догадатися самим, що й як робити! Все вам кажи та й кажи! Тьфу!

Робітники відп'яли коні і лишили машину на Божу волю на луці.

— Нехай просхне вода, — міркував пан Зефирин, — то земля напоєна швидко поросте і ще хоч під осінь косовиця буде.

Але вода не просихала, мабуть під тоненьким пластом чорнозему була така глина, що не пропускала воду. Лука розкислася і ані думала поростати травою. Тільки шувар та водяне зілля розростались навзаводи.

— Проклята історія! — скрикував пан Зефирин кожного разу, як тільки поглядав на нещасну луку, — треба буде назад осушити та й годі.