Під час читання цього півурядового документу не тільки руки, але й губи і ноги пана Зефирина чимраз замітніше почали тремтіти, голос його затих, дух його в грудях захватало. Була хвиля, коли в голові його промайнув сумнів, чи це може не гірка іронія, але довгим життям і вихованням втолочене в кров і кість його комедіянство зараз узяло верх.
— Га, така видно воля Божа, — сказав він з уданою резигнацією, — не суджено мені спокійно доживати віку в моїм тихім куточку. Що ж, чим можу, готов послужити краєві!
— Ну, ну, багато можете, дуже багато! — заохочував його маршалок. — Ґратулюю, ґратулюю! Щасливої вдачі на новім полі! Хто знає, дорогий сусідо, це таке поле, по котрім багато стежок провадить, а деякі й дуже високо ведуть! Дай Боже, дай Боже! Не можете собі представити, як щиро мене врадувала оця звістка!
— Щиро, сердечно дякую вам, дорогий пане маршалку, що були такі ласкаві і трудились, щоб мені о тім донести!
— Сусідська річ, сусідська річ, що ж, за що ж тут дякувати? Хіба ж ви б зі мною в данім разі інакше поступили?
— О, певно, певно! — сказав пан Зефирин, задзвонив і велів Теофанові принести закуску й бутилку бордо з пивниці, щоб з дорогим паном маршалком „обілляти“ таку радісну новину. Радість пана Зефирина ще збільшилася, коли під час снідання принесено йому пошту: з-поміж газет і листів здалека вже виднівся товстий пакет із штампілією виділу краєвого. Це був лист від комісії для піднесення краєвого рільництва, підписане головою тої
