Зефирин. Лікар аж стрепенувся, мов громом пришиблений.
— Маме-лебен!.. Вус тойгт мер дус![1] Доб… доб… доброго… — лепотів Фледермавс, з лютого переполоху стративши владу над своїм язиком. Коліна його так і зателіпались, зуби на лярум[2] задзвонили, він не міг ні стояти, а очевидно готовився таки на місці сісти на землю.
— Що пан нас так вчасно покидає? — говорив пан Зефирин, немов і не бачучи Фледермавсового переляку; на ділі ж постава нещасного такою видалась йому забавною, що він не міг відмовити собі нелюдської приємности якнайдовше помучити його.
— Ві гайст[3] вчасно? Вісімнадцята, чи то п'ятнад…, pardon, дванадцята год… год… год… дина!
— Чи не хорі ви, пане Фледермавс? Що це таке з вами? — запитав пан Зефирин.
— Я? Як то, ясновельмо… мо… можний па… па… па… не?
— Та так, і мову вам відняло, ви ж звичайно добре говорили. І трясетесь, як на рожні, і бліднете, то червонієте! Ну, не дай же Боже, щоб ви часом від моєї жінки нервів не набралися!
— Вель… вель… вельможний пан жарту… ту… тує.
— Ні, не жартую, а що правда. Страшно на вас дивитися! Що вам такого? Я на серіо за вас неспокійний!
— О, ні… ні… чого! Перепрашаю, чи то, pardon, дякую пану. Я здоров, зовсім здоров!
