— Ну і що ж, хіба я вас не пускаю? З Богом! Щаслива дорога! Тільки я ще раз кажу, ви, мабуть, хорі. Може вас відвезти?
— Ох, у мене є кінь! Я не хорий, я заїду сам.
— Ну, так за чим же діло стало? Ага, вам може заплатити за ту… як то її… за діягнозу моєї жінки? Я готов. Я зараз! Тільки ходіть до мене до кабінету, зробіть рахунок, а я в тій хвилі!
— Ні, ні, ні, — аж руками затріпав лікар, обливаючися смертельним потом. — Нащо того? Я… так…
— Ну, як воля ваша, ваше не втече. Не хочете нині, то найдемо інший час. А як думаєте? Так, по совісті скажіть: видужає моя жінка, чи ні?
— О, видужає, видужає, тільки прошу, хай я їду додому!
— О, мій добродію, їдьте, їдьте, коли б тільки видужала!
Лікар все ще непевним кроком поплівся під шопу, але даремне було його силування, щоб вилізти на коня: і руки, і ноги, все відмовляло послуги. Пан Зефирин сам таки його висадив.
— Нехай уже й так, випроваджу вас аж за браму, бо виджу, що ви щось нездорові, — сказав він, беручи коня за поводи.
— Ох, не треба, не треба! — лепетав лікар, але дарма. Пан Зефирин держав в руках і його, і коня. Виїхали.
— Ну, бувайте здорові, пане Фледермавс, не згадуйте лихом, — сказав пан Зефирин. — Але гов, сідло у вас щось погано стоїть! — І поправив сідло, та так поправив, що кінь відразу дуба став, опісля задом угору фиркнув, а затим щосили, стрепенувши всім тілом, рвонувся,
