земля, хлібом, лицями обернені до поїзду. Між ними були й жінки й дівчата, та не чути було веселого гомону, ані сміху, ані пісень. Ціла група робила вражіння яких ось полудиких кочовиків, що попали в цивілізований край, де все для них чуже, все страшне й несамовите, все грозить їм загладою. Я добре знав, що це за люди, та вдав із себе наївного й запитав пана З.:
— А це що таке?
— Це? — протягнув пан З., поправляючи цвікера[1] на носі й ніби то пильно придивляючися групі. — А, це наші Готентоти. Це ті руснаки, про котрих я вам згадував.
— Невільники? — запитав я найсерйозніше в світі.
— Невільники! — аж скрикнув патріот — Що ж це ви думаєте, що в Угорщині ще існує невільництво?
— Ну, але їх вигляд, їх прибиті та застрашені фігури… — вибачався я.
— То некультурність, одна некультурність і нічого більше!
— Значить, вони вільні горожани?
— Алеж розуміється!
— Вільної угорської держави, — цідив я далі з притиском на кожнім слові.
Пан З. почув шпильку.
— Ну, так. Тільки бачите, тут одна річ, один гак… Ну, та ми ще поговоримо про це.
Ми були при буфеті. Почалася горлова справа, і поступ Угорщини міг тим часом спокійно йти собі далі. Покріпившися, ми вийшли на перон. До всідання було ще
- ↑ Цвікер — пенсне.
