— Не бійся, гетьмане! Вчора була віща година, а сьогодні ні. Сідай лише і покріпись. Ось бач і я їстиму.
Богдан сів. Голод переміг обридження, а дідова риба оказалась дуже смачною. Їли мовчки. Потім дід, зирнувши на Богдана, здвигнув густими бровами і, немов продовжуючи пасмо таємних думок, промовив:
— А добре ти зробив, гетьмане, що вчора відірвав їй голову.
Богдан при тих словах підвів також очі і вдививсь у діда.
— Коли б ти був укусив її, не відірвавши голови, вона була б заїла тебе.
— Чи це значить, що й ворожій силі, яка напосілась на Україну, я відірву голову і вона не заїсть мене?
Дід кивнув головою. Мовчав довгу хвилю. Потім знов промовив, мов із глибокого дна задуми:
— А то не добре, що ти кинув її геть, а не кинув у вогонь. Я бачив, де вона впала, але, коли потім поглянув, то вже не міг знайти її.
— Значить, ожила! Значить, житиме й без голови? Значить, я не поборю її до кінця? — скрикнув Богдан.
Дід понуро звісив голову. Довго мовчали оба.
— Але одне скажи мені, діду, — промовив нарешті Богдан. — Аджеж ти вчора дав мені був рибу?
— Так.
— Чом же ж вона в моїх руках перемінилася в гадюку?
— Кажу тобі: віща година була.
