ком[1], не раз і побивав, а вона хоч не руками, то язиком часто допікала йому до живих печінок. Та про те він привик до неї так, як до темної та тісної хатчини, до твердої постелі, до витертого, старенького сардака або до тої сокири, що від тридцятьох літ своїм глоговим топорищем мозолила йому руки. А тепер її не стало — і він нараз почув довкола себе порожнечу, в його життю виломилася велика щерба, і крізь ту щербу, мов вода з бербениці[2] крізь шпару, втекло все те, чим жив він досі, чим держався на світі.
— Що ж, сараку[3] Василю, — мовив він до свойого сина по похороні старої, — нема нашої мами. Що будем робити?
Він мав на думці себе самого, бо знав, що у Василя своя хата, а в ній жінка й діти, і що Василь зі смертю матері не стратив нічого.
— Що ж, неню, — відповів Василь, — Божа воля. Дай їм царство небесне, а нам живим прожити, доки Бог позволить.
— Та тобі то так, — мовив Юра, — але мені?
Він хитав головою, не знаходячи слів на виявлення того, що мов колінами натолочувало його серце.
— Та ви, неню, не журіться! — якось мляво потішав Василь. — Адже ви ще не самі на світі. В селі не в лісі, люди не звірі. А ми, славити Бога, також не за горами.
