Він упав на лаву, похилив голову на стіл і довго плакав, хлипаючи і не витираючи сліз, що цюрком лились і капали зі столу. Мошко не говорив нічого, порався коло шинквасу[1], лише час від часу зітхав важко.
Нараз Юра підняв голову, видивився на нього, потім устав і наблизився, немов якась таємна сила тягла його до Мошка.
— Слухай, Мошку! — мовив Юра. — Ти чоловік письменний. Чи стоїть у ваших книгах що про таке… про таких дітей, що так збиткують свойого рідного вітця? Адже я думаю, що Пан Біг мусить ховати щось для них… мусить порахувати їм це… мусить, чи як ти кажеш, Мошку?
— У нас, Юро, про таких дітей таке написано, що аж страшно читати, — мовив Мошко. — Але я хотів би вам щось інше сказати.
— Ну, що? Кажи!
— Я так гадаю. Що ми, один з одним грішні люди, будемо над тим міркувати, як там Пан Біг покарає цей чи той гріх? Пан Біг старий господар, він знає, що хто в нього варт і кому що належиться. А ми міркуймо кожний про себе. Адже й на нас без Божої волі ніщо не паде. Ну, як упало, то значить, що Бог так хотів. Може ми на таке заслужили? А може Пан Біг хоче випробувати нас? Адже знаєте, що залізо кладуть в огонь, щоб із нього щось викувати. А чоловіка Пан Біг кладе в нещастя, щоб із нього було щось добре. Чи не правду я кажу?
- ↑ Шинквас — прилавок корчемний.
