сам, мов виклятий або заражений. І в додатку пан-отець цієї неділі виголосив проповідь про любов до рідної землі і про великий, неспасенний гріх, який стягає на себе всякий, хто легкомисно марнує ту землю, віддає її в чужі, нетрудові руки, зневажаючи цим і кров та піт батьків, дідів і прадідів, що боронили та обробляли цю землю, і кривдячи власне потомство, якому він уймає хліб від рота і замикає спосіб будущого дорібку. Юра при тій проповіді стояв мов на розпечених шинах, зараз по херувимській пісні вийшов з церкви і не здоровкаючись ні з ким, не обзираючись, затиснувши крисаню[1] на очі, пішов до своєї хати, заперся в ній і не рушаючися з місця, просидів до самого вечора. Тепер її пустка не разила його; тепер він рад би був сховатися в найглибших лісах, у найтемніших дебрах, щоб не бачити ні Мошка з його жиденятами, ні Василя з його жінкою й дітьми, ні того поля, ні тої хати, ні тої дурниці, яку зробив із записом, ні того сорому й жалю, що пік його душу.
Але Юра звільна привикав до свого положення, перемагав у собі все, не ходив у село, ані до церкви, нипав коло своєї хати або йшов на заробіток десь у сусідні села. Доки Мошко був з ним добрий і ласкавий, він не дбав ні про що. Мошко своїм звичайним, спокійно-приязним способом умів усе додати йому відваги й певности, і кожного разу підпирав свої докази надпорядковою[2] чаркою горілки.
