живий. Ні! Так неможна жити! Що нам з того, що ми ввесь день мучимося, шукаємо поживи, годуємо дітей? А ті дармоїди весь день вилежуються в своїх норах, а вночі хапають нас як своїх! І адіть, ми працюємо й нас раз-у-раз менше, а вони дармують і плодяться та множаться на нашу загибіль. Аджеж як так піде далі, то швидко нас зовсім не стане. Радьте, дітоньки, що нам робити?
У того царя було п'ять міністрів, що ще радили його батькові й сиділи на своїх урядах уже довгі літа. Почувши цареву бесіду, вони згідно потакнули головами і сказали:
— Спасибі тобі, царю, що ти скликав цю нараду! Видно, що дуже дбаєш за свій народ. Дай тобі, Боже, всього добра і многі літа прожити.
— Добре, добре, — промовив стурбований цар. — Тільки ж ви, мої мудрі міністри, скажіть тепер своє слово, що нам робити в тій тяжкій пригоді.
Тоді перший міністер, подумавши глибоко, промовив:
— Моя рада така, найясніший царю: Сови сильні, ми слабші: Сови воюють уночі, ми вночі спимо й не бачимо нічого. Що ж ми можемо їм зробити? Найліпше пішлімо до них свойого післанця і просімо, щоби зробили з нами мир, щоби дали нам спокій, хоч би нам прийшлося дати їм навіть який окуп. Адже знаєш, що каже приказка:
|
З сильнішим не борися, |
— Гм — промовив цар, почувши таку раду. — Не перечу, що це дуже розумно, але… Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?
