Радісно поклонився Слон ще раз Місяцеві й пішов. Ще цеї самої ночі всі Слони забралися з цього місця, а Зайці живуть там і досі в спокою.
— Оце, мої любі — мовила далі Ворона — що значить мати сильного опікуна. Само його ім'я, сам його образ може відстрашити ворога. Ну, а Совою кого ви відстрашите? Та й ще якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха! Недаром вона боїться денного світла! У неї сумління злодійське, он що! А мати такого злодія царем, то це вийде на те саме як Горобець і Костогриз, що до Кота на суд ходили.
— А це як було? — гуртом запитали птахи.
— То ви не знаєте цього? — мовила Ворона. — Ну, добре, то слухайте ж, я вам оповім.
Одного разу — так оповідала Ворона — мала я своє гніздо на вершку здоровенної крислатої тополі. Недалеко мене, в конарі[1] тої тополі, в гарному дуплі звив собі гніздо Горобець. Дуже він мені подобався, бо був добрий сусід і розумна голова. Бувало вечером до заходу сонця не раз сидимо в своїх гніздах і розмовляємо з ним про всякі речі. Щира душа була!
Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Горобчик як полетів рано, то вечером не вернув:
— Що це з ним сталося? — подумала я. — Не дай Боже, чи не трапилася йому яка лиха пригода! Може хто бідолаху вбив або в сільце зловив у просі?
- ↑ Конар — гілка.