свою прихильність до тебе, через свою раду я попав у неласку, потерпів ганьбу й побої, з котрих мабуть уже не видужаю.
— Що ж це за історія була у вас, й де подівся ваш цар з цілим своїм народом?
— Полетіли геть зо страху перед вами. А я радив свойому цареві не задиратися з вами, послати до вас посланців з дарунками й жити з вами у злагоді. Ой, лишенько моє? Цар не тільки не послухав моєї ради, але признав мене зрадником і мало не вбив.
— Куди ж він подався?
Каркайло прикинувся, що зовсім умирає і простогнав:
— Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лікарям оглянути й позавивати мої рани. Вели дати мені трохи води й дечим покріпитися. Я хотів би виявити тобі всі замисли і пляни мойого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їх нараді. Я чув, яку пекельну штуку придумали вони напроти вас, і хотів би перед смертю остерегти тебе.
Цареві Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув Каркайлову мову. Живенько він велів лікарям оглянути й позавивати його рани, велів слугам нагодувати й напоїти його, а коли Каркайло вже почувся ліпше на силах, велів привести його перед себе й мовив:
— Ну, говори!
— Злі дорадники, то для царя найбільше лихо — промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. — Таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конечно
