шив йому чоботи, кравця, що ще за студентських часів так часто робив йому на кредит, торговку фруктів або сварливу сусідку, котрій, ще бувши хлопчиком, робив різні збитки. Кожна назва вулиці викликала нові спомини. Всміхався до них, як до старих знайомих, здибаних серед чужої юрби. Відчитуючи ті мертві букви, слова й речення, він навіть не силкувався похопити їх логічний звязок, їх значення і зміст, та зате моментально переживав, ніби у сні або в калейдоскопі, найрізніші веселі й сумні, приємні або прикрі пригоди свойого життя.
Помалу касино почало наповнюватися військовими. Приходили міряним кроком, „schneidig“[1], випростувані після пруського взірця, побрязкуючи шаблями й острогами. Віталися, салютуючи, і короткими словами в роді „Servus! Wie gehts dir? [2]. Переважна частина громадилася відальні, а відци переходили хто до більярдової залі, хто до вузької та довгої картярні, повної зелених столиків і крісел. До читальні мало хто заглядав. А що капітан сидів обернений плечима до дверей, то перші з тих, що заблукалися сюди, обходили довкола столу, нібито переглядаючи часописи, або шукаючи чогось спеціяльно і заглядали йому в лице, а пізнавши його і буркнувши під носом „Servus!“, хапали швиденько перший ліпший часопис і відходили, не наближаючися до нього. Пізніше і цього не стало й хоча в читальні набралося кільканадцять офіцерів, то проте ані один з них не подав йому руки, не заговорив до нього, не присівся до нього. Деякі, позабиравши часописи, повиходили до сусідніх заль, інші засіли при инших
