Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/119

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

куди жене. А проте по півгодиннім блуканню побачив нараз, що опинився на вулиці Пекарській, насупроти тої кам'яниці, де була його кватира. У вікні спальні видно було світло. Капітан став на тротуарі на супротилежнім боці вулиці і вдивлявся в те світло.

— Дожидає мене! — пролітали думки по його голові, безладно, мов зів'яле, листя гнане осіннім вітром. — А діти, мої діти, називають тіткою оту… оту…

Заскреготав зубами. Скажена злість закипіла в ньому. Одним скоком переплигнув вулицю і підбіг до кам'яничної брами. Торгнув дзв нок, щоб розбудити сторожа. Влетіти до її спальні, присилувати її, щоб призналася до вини і задавити, розшарпати, погризти зубами на місці! — це була його думка. Та ледве продумав її до кінця, сам її перелякався і скочив від брами, на вулицю, на супротилежний тротуар і пустився тікати, мов останній боягуз, боячися, щоб сторож не прокинувся, не побачив його й не присилував війти до дому. Ні, в тій хвилі ввійти до свого дому не міг би за ніякі скарби в світі! Був у такім настрою, що певно або Анелю, або його винесли би завтра трупом зі спальні. На щастя, дзвінок львівським звичаєм відмовив служби або, може, сторож не почув одноразового торгання, досить, що ніхто не вийшов відчиняти браму. По кільканадцятьох хвилинах смертельної тривоги, які капітан пробув, схований за рогом кам'яниці, тремтячи, озираючися на всі боки, мов злодій, він помалу почав заспокоюватися і трохи холодніше розмірковувати свої відносини до Анелі.

— А вона десь там чекає на мене! — снував знов перерване, безладне пасмо думок. — Турбується, дивується, чому не приходжу.