своєї пані, не звертала особливої уваги на Анелю, а виплакавшися і обтерши сльози, встала з крісла.
— Піду вже, прошу ласкавої пані, — мовила, кланяючися Анелі. — Я своє зробила, а тепер мушу поспішати додому. Я там, ховай Боже, усе позамикала на ключ, та все таки треба йти. Тепер я сама однісінька. Цілую ручки ласкавої пані! Дякую красненько за покріплення.
І справді, поцілувавши Анелину руку, що безвладно простягнена лежала на столі, Шимонова пішла, бажаючи ласкавій пані доброї ночі.
Анеля не встала, не порушилася, не поглянула вслід за нею. Сиділа, як з каменю витесана. Минали хвилини, квадранси[1], години, а вона сиділа та й сиділа недвижно. Тільки рівний, спокійний віддих показував, що це не статуя, а жива людина. І коли би капітан, що власне в тім часі при брамі кам'яниці шарпнув за дзвінок, а потім сам із собою зводив важку внутрішню боротьбу, був в тій хвилі війшов до покою і свою шаблю, ще в Боснії вигострену, затопив у її груди, то її смерть була би тільки незначучим і нечутним переходом із теперішнього отупіння в вічне і цілковите одубіння, була би спокійним і несвідомим перепливом із тихої пристани на безбережний, незглибимий супокійний океан.
Аж десь коло першої години цей стан змінився остільки, що Анелині повіки склепилися помалу, її голова склонилася на стіл, а рука несвідомим рефлексійним рухом підсунулася під нахилене чоло. Анеля заснула. В такім положенні застала її рано при горючій лямпі перелякана Мариня.
- ↑ Квадранс — чверть години.
