в чоботях забризканих болотом, розробленим із снігу, що розтанув під їх ногами. Йому пригадалася з гімназіяльної лектури латинська формула „Morituri te salutant[1]“; та він усміхнувся гірко, коли подумав, що цим разом було би відповідніше змінити цю формулу і сказати: „Moriturus vos salutat[2]!“
— За півгодини зміниться фізіономія цієї площі не до пізнання — думав дальше капітан. — Будете мати довший „Ruht[3]!“, бідні хлопці. Он там, із тої брами, перед котрою з найневиннішим у світі видом, курячи сигари і побрязкуючи шаблями, прохожуються два офіцери (цікавий я, чи то секунданти?) — з тої брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою, або з простріленими грудьми, забризканого кров'ю, зі звислими безвладно вниз руками. Певна річ, що кількох з-поміж вас покличуть і велять вам нести цей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоб ніхто не бачив і завезуть до трупарні військового шпиталю. І їхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут повз них їде труп. Моя жінка пройде обік нього, шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку їй не перейде, що в тім безобразнім жовтім фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп її мужа. І ліпше, що так воно станеться!
В таких чорно-трагічних думках потонувши, дійшов капітан вкінці до брами, що вела до
