Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/160

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

розмовитися з жінкою, поговорити з нею по щирості, розповісти їй усе, заклясти її, щоби сказала правду. Мусить мати певність, знати все, зле й добре, щоб знав, проти чого боронитися.

Та ледве уйшов кілька кроків, коли з противного боку вулиці якась людська постать побачивши його, зняла шапку з голови, почала махати нею, кланятися і робити різні гримаси. Капітан глипнув на того чудака, та не пізнавши його й думаючи, що це якийсь п'яний, відвернувся і пустився йти дальше. Тоді чудак, очевидно не насмілюючись кричати, підняв на собі плащ вище колій і кинувся в вуличне болото, біжучи півперек за капітаном. Дігнавши його, чудак знов зняв шапку і, кланяючися, всміхався широкими вустами.

— Цілую ручки пана капітана! Пан капітан очевидно мене не пізнає? — мовив чудак.

Капітан знехотя зирнув на нього і буркнув:

— Ні, не можу.

— Я Сливінський, Віцко Сливінський. Я був приватдінером[1] у пана капітана, ще в Боснії.

— А, Віцко! — мовив капітан, подаючи йому руку, котру Віцко поцілував. — Ну, як же проживаєш? Що поробляєш?

— Добре мені, прошу пана капітана. Вислуживши в війську, я вернув додому. А що в Боснії був я ранений і одержав відзначення, за службу, пам'ятають пан капітан, за ті патрони, що я ними вирятував нашу компанію, а тут не було з чого удержатися, то дали мені місце доглядача при хорих у краєвім шпиталі.

Капітан усміхнувся, коли Віцко згадав про патрони. Тямив добре цю пригоду, що сталася

  1. Слуга.