Капітан здивований перебив йому це займаюче оповідання.
— Але чого ж тобі так нагло запотребилося від мене, що так за мною пошукуєш?
— Та мені самому, прошу пана капітана, нічого не треба, — відповів добродушно Віцко. — Але там у нас у шпиталі… знають пан капітан… учора привезли одного старого чоловіка… Пан капітан його знають, правда?
— Якого старого чоловіка?
— Він мовив, що пан капітан його знає. Впав учора і потовкся на тротуарі. Це би ще нічого не значило, нічого собі не зламав. Але показалося, що він уже два дні нічого не їв, з сил вибився. В шпиталі запав у гарячку. Цілу ніч усе пана капітана кликав.
— Мене?
— А так. Це звернуло мою увагу. Все „Ангарович“ і „Ангарович“! Я ночував при нім. Кілька разів питав його: „Чого, батьку, хочете від Ангаровича?“ Та звісно, він у гарячці нічого не розуміє. Аж нині рано трохи прийшов до себе. Кличе мене й просить на милого Бога, щоб я відшукав пана капітана Ангаровича і просив доконче прийти до нього і то як найскоріше. А що я пана капітана знаю і власне мав іти до міста за іншими справунками то й обіцяв йому це зробити.
— Але що ж то за старий чоловік, що мене потребує? Як називається?
— Вчора не можна було від нього нічого дізнатися, такий був ослаблений. Навіть їсти не міг, і ми мусили годувати його, як дитину. Аж нині рано сказав, що називається Михайло Гуртер.
Наглий удар грому ось тут обік нього не був би так перелякав капітана, як виголошення
