Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/197

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

його ненависть, то грубо помилилася. Капітан супроти неї лишився непорушений.

— Іди геть! — мовив коротко. — Не роби комедії!

Анеля не вставала.

— Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що їх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на гострий засуд і, що не мину того засуду. Аджеж я не хочу упевнювати себе. Хочу тільки, щоб ти мене зрозумів. Аджеж ти любив мене, Антосю!

— О, так! — гірко промовив капітан. — І вірячи тій моїй гарячій, сліпій любові, ти зрадила мене!

— Ні! Кленуся Богом, своєю душею, невинними душами оцих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!

— Хто тобі повірить?! Аджеж ти оточила мене з усіх боків тенетами брехні! Аджеж ти грала передо мною комедію, удавала радість, криючи пекло на дні свойого сумління!

Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:

— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, йдіть до свого покою!

Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості. Вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив:

— А не будеш бити маму?

— Ні, сину! — поважно відповів капітан.

Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам'єтним[1] позирком, повним безграничної любови і невисказаної туги. Бачилось, що бажала

  1. Нам'єтний — пристрасний (полонізм).