його ненависть, то грубо помилилася. Капітан супроти неї лишився непорушений.
— Іди геть! — мовив коротко. — Не роби комедії!
Анеля не вставала.
— Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що їх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на гострий засуд і, що не мину того засуду. Аджеж я не хочу упевнювати себе. Хочу тільки, щоб ти мене зрозумів. Аджеж ти любив мене, Антосю!
— О, так! — гірко промовив капітан. — І вірячи тій моїй гарячій, сліпій любові, ти зрадила мене!
— Ні! Кленуся Богом, своєю душею, невинними душами оцих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!
— Хто тобі повірить?! Аджеж ти оточила мене з усіх боків тенетами брехні! Аджеж ти грала передо мною комедію, удавала радість, криючи пекло на дні свойого сумління!
Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:
— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, йдіть до свого покою!
Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості. Вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив:
— А не будеш бити маму?
— Ні, сину! — поважно відповів капітан.
Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам'єтним[1] позирком, повним безграничної любови і невисказаної туги. Бачилось, що бажала
- ↑ Нам'єтний — пристрасний (полонізм).