— Свого! Своєї спадщини, Довбушевого добра, і то цілого, до крихти! Тільки тоді можеш ти сам, як матимеш охоту, спуститися на нашу ласку!
— Але ж тих скарбів я вам не можу дати, дайте мені спокій! — відповів різко Петрій. — Коли б вони були мої, я би вам їх віддав до останнього крайцаря[1], не лише тому, аби вас не кривдити, але й тому, аби вас спекатися раз назавсігди!
— Га, вовк у баранячій шкірі! Ще буде плакати милосердними сльозами, аби, обтерши сльози, тим легче пожерти! — воркотів крізь зуби Довбущук. — Петрію! — додав давнішим грізним тоном, котрий старався, як міг, злагодити, — Петрію, ще раз, останній раз кажу тобі добрим способом: віддай Довбушів скарб справедливим власникам!
— Справедливим власникам? То в тебе такі справедливі власники, що по-злодійськи крадуть, що не їх? Довбущуку, дай мені спокій! Як тебе нужда припре, можеш усе прийти до мене, в мене все відчинені двері для біднішого брата, відчинена комора для потрібних[2]!
— А, то йти до тебе жебрати?!
— Добро, котрим мене Бог поблагословив, — говорив дальше Петрій, не зважаючи на слова Довбущука, — то праця моїх власних рук, не Довбушів скарб! Не я власник тих грошей кривавих, не я маю право розкидати! Вища рука править ними, мені трудно проти неї перти!
— Га, то я тебе попхну, безстидний шахраю! — ревнув диким, сильно роздразненим голосом Довбущук і, пірвавши з цілою силою свою булаву, замахнувся нею високо понад
