Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/248

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Та все таки встав і вийшов насередину. Всі стали оподаль довкола. Настала тишина. Олекса спустив на хвилю очі вниз, потім, підіймаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задеклямував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією ось який прощальний вірш:

Сьогодні сонце світить ясно
В останній наш прощання час,
І в серцях наших нині красно,
Свобідно, хоч і сумно враз.

Та чи нам світ так ясний буде
І так свобідно у душі,
Коли упадемо на груди
Собі по довгому часі?

В нас дотепер плила і грала
Струя життя, несучи нас;
Чудовий край, сади минала,
Не замутилася ні раз.

Та чи така вона остане,
Чи не прийдесь нам їй на дно
Спуститься в намулля погане
І виплинути — на багно?

Донині праця була спільна,
В дружбі було нам мило жить, —
В нас вироблялась воля сильна,
Щоб сміло в бій з життям вступить.

Не забувайте, браття милі,
В життю про приязнь юних днів,
Бо той на світі лиш щасливий,
Хто скрізь її знайти зумів.

Поет уклонився на знак, що деклямація скінчена. Не чути було гучного плескання, ані брава. Але очі всіх, звернені німо на підлогу, говорили ясно, що деклямація молодого поета настроїла їх уми до поважних думок: