Якби на який знак, немов із-під землі виринуло з півсела: війт, присяжні, вся голота, та до мене. Я не питаю, держу навісного Батлана під ногами. Якось нас розірвали, та й у крик. Ну, а нарешті війт, як тобі кажу, виповів нам село. „Нехай мені, каже, ніхто з вас не важиться показатися межи чесними людьми, бо його зараз кажу зв'язати й віддати до циркулу[1]. Не бійтеся, найдеться тут у нас досить ключок на вас, найдуться й свідки. Затаскаємо вас там, де світу Божого не побачите“. Ще, як на біду, десь там чорт надніс нашу стару (так називали свою матір). Як зачне дзявуліти, плакати, проклинати нас. „В'яжить“, каже, „того окаянника, підіть ще по другого, в'яжіть обох! Я сама піду до суду, я сама на них свідчитиму. Вони мені життя збавляють, вони мене на жебри виженуть із поламаними кістками так, як вигнали свого батька, що може десь під чужим плотом замерз!“ Така тобі, брате, кумедія сталася в нас учора. Я заткав вуха, плюнув на все та й пішов додому.
— Знаю я, хто тому причина, знаю! — крикнув Олекса і, затиснувши п'ястуки, дико поглянув на захід, у той бік, де у стіп Чорної Гори стояла Петрієва хата.
Довбущук кожного разу все зло складав на Петрія, а не бачив, що він сам властиво всьому винен. І громада не без причини відцуралася його роду. Тисячні пакості робили Довбущуки людям, крали збіжжя, заганяли на очах товар у царину, билися з кожним, хто упімнувся за своє, — словом, так усім надоїли, що люди й ім'я Довбущуків боялися вимовити.
- ↑ Циркул — повітова управа.
