— А тепер ходім до скарбниці, — сказав батько.
Кирило зігнувся і з невеличким кусником шнурка, напущеного воском, якого звичайно уживають у гірських околицях, подався наперед у темний, вузький отвір, котрим незабаром зайшов до просторого склепіння, старанно викованого в камені. Слабий блиск ґнота відбився сотки разів від блискучих золотих і срібних предметів, накопичених купами в тій кімнаті. Безліч срібних свічників, дорогоцінних канделябрів та інших посудин стояла або висіла довкола, граючи й мерехтячи при слабім світлі ґнота. У шкіряних мішках і великих калитах стояли купи старої, щирозолотої монети, в казанах іскрилися усіми барвами клейноди й дорогі камінці різної вартости. Андрій аж очі свої забув, поглянувши на ту безодню багатства. Разом із своїм батьком почув якийсь страх і боявся діткнутися тих блискучих предметів, тих божків, що для значної части світу бувають метою всіх бажань, а яким наші часи надали всемогучу силу. Міркуючи приблизно про їх вартість, Андрій оцінив усе на кількасот тисяч!
— І все те ви застали так, як воно тут? — запитав він батька несміло.
— Ні, мій батько, а по нім і я, мусіли все тайком зносити із далеких сторін. По цілім нашім Підгір'ю, по всіх горах розсипані були сховки Довбушевих скарбів, а реєстр їх, ним самим зроблений, зберігається в цьому місці.
За сим словом Петрій вийняв із одного пуздерка великий звиток паперу, цілий записаний. Та задля слабого світла не можна було ані слова на нім прочитати.
