сом Ізак. — Ходіть, я вам скажу, які мої погляди на ці справи, і що я зробив досі на тім полі, чого я добився, що думаю робити на будуче.
І Ізак зачав розвивати перед Петрієм свої думки, більш-менш такі самі, які сьогодня в устах усіх, а до котрих здійснення змагає тільки небагато щирих сердець…
Тим часом подорожні звернули з гостинця і війшли на вузеньку, досить добре убиту гірську стежку; нею було ближче, хоч іти небезпечніше. Стежка вела високими верхами й густими смерековими борами, в котрих крилося багато дикої звірини. В зимі ніхто нею не ходив задля вовків і сніжних заметів, та й у літі рідко пускалися нею сам-на-сам подорожні. Зате вдвох, утрьох, із доброю рушницею в руках можна було туди йти безпечно, а дорога була далеко пріємніша, околиці далеко різнородніші, ніж гостинцем. Петрій дуже добре знав ту стежку й ті ліси, а жид ані хвилі не вагався йти за ним.
Оба війшли незабаром під густе, темнозелене склепіння відвічного бору. Немало там було таких місць, на яких не станула людська нога, де сокира ніколи не діткнулася свобідних дітей пустині, столітніх смерік і ялиць. Одною тільки старістю, вихром, перуном або червами повалені на землю, залягали вони її своїми велетенськими пнями, поволі, десятки літ гниючи і вкінці розсипаючися на дрібне порохно.
Уже зачинало вечоріти. Подорожні прискорили кроки до найближчого села, до котрого було ще три милі доброї лісової дороги. Розмовою скорочували собі час подорожі Й не оглянулися, як довкола них почало темніти,
