Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/313

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Бувало, Андрій давнішими літами цілі вакації[1] проводив із нею. Він щиро думав подружитися колись із тою гірською квіткою. Він старався дати їй більше просвіти, аби тим зблизити її до себе. Навчив її читати й писати, впоїв у неї любов до рідного краю й освіти, доставляв їй книжок, котрими могла просвічати свій розум і своє серце.

Батько Олесі, що був у громаді війтом і вважався одним із перших багачів, не спиняв того. Він пізнав щирі наміри Андрія й лишав дочці досить часу читати та розмовляти з Андрієм.

По відході батька на Угорщину Андрій подався зараз до Батлана. Йому хотілося побачити свою квітку, як звичайно звав Олесю, поговорити з нею, почути її щирі слова, — та й йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися зі своїх діл та почувань. Його в'язала присяга…

Батлан сидів недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хоч і не новою вже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як звичайно в горах, не було. Сильні морози й каменистий ґрунт не дають розвиватися ліпшим овочевим деревам.

Увійшовши в хату, Андрій застав у ній тільки старого Батлана, що лежав на постелі від учорашньої бійки, та стару сумну Батланиху, що заходилася коло нього. Олеся полола в городі. Батлани привітали його чемно.

 
  1. Вакації — відпуск, канікули.