Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/340

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Інші товариші обступили Петрія, приглядаючися йому цікаво при світлі вогнища, хоч кожний із них не раз уже вдень мав нагоду видіти його. Петрій спокійно дивився на кожного; ані тривоги, ані непевности не можна було вичитати на його лиці.

— Прив'яжіть собаку до пня! — крикнув Олекса.

Розказ сповнено й допит зачався. Та Петрій мовчав і тільки спокійно і з погордою дивився на Довбущука.

— Собача кров, — крикнув розлючений мовчанкою Довбущук, — ти мовчиш далі, як стовп? Чекай, я тебе зараз навчу співати! Ану, хлопці!..

Але хлопці не рушалися на цей розказ. Вони не почували охоти допомагати свойому ватажкові до нелюдського злочину, а в самого Олекси та його брата також не піднялася рука. Вони задовольнилися тим, що довгий час докучали Петрієві своїми допитами, наріканнями та прокляттями, і нарешті, втомлені полягали спати, сподіваючися голодом наклонити його, щоб показав, де скарби. Олекса одначе не міг заснути й по довшім часі, немов нагадавши собі щось, устав і пішов відомою стежкою в темний ліс.

Тої самої ночі висів і Андрій уже другу ніч на кілку в пустині й чекав на Довбущука, чи не прийде одним ударом положити кінець його життю.

Аж десь по півночі заскрипіли двері пустині, і увійшов Олекса з синами. Всі три, не оглядаючися на Андрія, сіли потемки на лаві.

— Тут нас дурна наша мати не почує! — відізвався Олекса.— Тепер оповідайте мені, що з вами було?