Інші товариші обступили Петрія, приглядаючися йому цікаво при світлі вогнища, хоч кожний із них не раз уже вдень мав нагоду видіти його. Петрій спокійно дивився на кожного; ані тривоги, ані непевности не можна було вичитати на його лиці.
— Прив'яжіть собаку до пня! — крикнув Олекса.
Розказ сповнено й допит зачався. Та Петрій мовчав і тільки спокійно і з погордою дивився на Довбущука.
— Собача кров, — крикнув розлючений мовчанкою Довбущук, — ти мовчиш далі, як стовп? Чекай, я тебе зараз навчу співати! Ану, хлопці!..
Але хлопці не рушалися на цей розказ. Вони не почували охоти допомагати свойому ватажкові до нелюдського злочину, а в самого Олекси та його брата також не піднялася рука. Вони задовольнилися тим, що довгий час докучали Петрієві своїми допитами, наріканнями та прокляттями, і нарешті, втомлені полягали спати, сподіваючися голодом наклонити його, щоб показав, де скарби. Олекса одначе не міг заснути й по довшім часі, немов нагадавши собі щось, устав і пішов відомою стежкою в темний ліс.
Тої самої ночі висів і Андрій уже другу ніч на кілку в пустині й чекав на Довбущука, чи не прийде одним ударом положити кінець його життю.
Аж десь по півночі заскрипіли двері пустині, і увійшов Олекса з синами. Всі три, не оглядаючися на Андрія, сіли потемки на лаві.
— Тут нас дурна наша мати не почує! — відізвався Олекса.— Тепер оповідайте мені, що з вами було?