жидаючи приходу Олени. Вони не говорили один до одного нічого, бо вже перед тим гаразд обговорили, пощо її кликали й що з нею робити. Почували добре, що їм треба встругнути тій дівчині щось таке погане, аби їй і повороту не було додому. І коли вона надійшла з Іванком, надіючися побачити Андрія, вони наблизилися до неї з обох боків і, не кажучи ані слова, вхопили її за обі руки, а Ленько в одній хвилі встромив їй затулену в кулаці хустку в рот, аби не кричала.
— Маємо її! — скрикнув радісно Сенько.
— Держи добре, аби не вирвалася! — піддав Ленько.
Жіноча постать у великій червоній хустці на голові не скрикнула, не пручалася, і бачилося навіть, не здивувалася наглому нападові. Тільки Іванко стояв з боку мов остовпілий і також не промовив ані слова.
— Ану, ходи з нами! — промовив до неї Сенько, а Ленько своєю рукою взяв її попід руку. Та в тій хвилі жіноча постать напруго мотнула головою, з неї зсунулася червона хустка, а спід неї виринула перед очима веселих парубків сивоволоса, худа, з поморщеним лицем голова старої Горпини. Парубки зразу ахнули й пустили її руку, а вона правою рукою зараз витягла собі хустку з рота, і потім спокійно запитала їх:
— А куди мене, любоньки, поведете?
— Агій! — скрикнув Сенько й пустився тікати. Ленько, одначе, схилився додолу, очевидно хотячи підняти грубий кімак[1], що лежав біля стежки. Та Горпина випередила його;
- ↑ Кімак — уламок дерева, дубок.
