Старий, гордий воєвода Шепетинський часто із задоволенням повторяв ту приказку. А треба було його бачити в ту хвилю, коли, окружений хмарою вельможних гостей, з котрих багато ледве держалося на ногах і думало, що у них вітряки на плечах замість голів, — так у них шуміло й крутилося старе угорське вино — треба було бачити старого Шепетинського в такій хвилі, коли обходив із гістьми свій новий замок, просторі на французький лад побудовані господарські будинки, повні новомодних господарських знаряддів, коли показував гостям сильний частокіл і оковані брами, рови і став, що немов величезний півмісяць оточував замок від полудня, — коли обводив їх по густому, напівприродньому парку, що обтулював собою від півночі нововибудуваний замок, — треба було все те видіти[1] власними очима, щоб уявити собі, з яким виразом лиця повторяв тоді пан воєвода:
— Мій дім — моя твердиня!
А гості дивувалися. Дами, одіті після тодішньої моди тільки в тоненькі, серпанкові ґазові обслони, ахали сантиментально, стулюючи пишно тоненькі уста й оглядаючи далеко
- ↑ Видіти — бачити.
