— Та не зле нам там було, — відповів також жартуючи Ленько. — Але що ж, не хотіли пани довше держати та й нагнали нас додому.
— Шкода, бо без вас тут було досить спокійно, — сказав Іванко. — Тільки ось моя мама не може забути того, що сталося з вами всіма. А властиво вона забула все, навіть те, що вона моя мати.
І Іванко добув із кошеля, який приніс із собою, горщик зі стравою, положив його перед божевільною і мовчки чекав, поки вона пообідає. Демчиха, не кажучи ані слова, зирнула на горщик, узяла ложку й почала їсти зовсім спокійно, мов розумна людина. Іванко й оба Довбущуки мовчки придивлялися їй.
— Бачите, що сталося з вашою стрийною! — шепнув Іванко Довбущукам.
Брати насмішливо покивали головами.
— Нічого собі! Їсть добре, а більше їй нічого не треба, — сказав Сенько.
— Чи не нагодував би ти й нас так? — запитав Ленько свого братанича.
Іванко взяв сперед матері порожній горщик, завинув його в шмату і, не відповідаючи на його питання, забирався вертати. Довбущуки поспішили за ним. Цікаві були дізнатися про все, що бачили.
— Іванку, Іванку, зачекай! Ми змучені й голодні! Чей же не будеш такий лихий на нас і не даси нам отут загибати з голоду.
— Та я не лихий на вас, але не знаю, чого вам треба і що можу зробити для вас.
— Та нам небагато чого треба на початок, — сказав Ленько. — А там ми якось дамо собі раду. Але скажи насамперед, як ти тут заходиш собі світу і що сталося з нашими?
