й темною, роззявленою безоднею, що нас на завше розлучить.
— Бійся Бога, жінко, що ти говориш!? — крикнув переляканий капітан.
— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Анеля. — Я мала час пізнати життя в його глибині, застановитися над ним основно і прийшла до переконання, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь джерело обопільного недовір'я, то краще відразу розійдемося, бо життя наше не буде життям, а мукою.
— Алеж, моє серденько! Відки така розмова? Пощо? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякої тайни!
— І я не хочу мати перед тобою ніякої! — з запалом сказала Анеля. — Не хочу, щоб ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів, скажи одверто. Чуюся такою чистою, такою правою, що не боюся ніякого закиду, коли мені його одверто висловлять.
— Анельцю, Анельцю! — скрикнув капітан, доведений до розпуки її розмовою, — але, пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, Бог мені свідок!
— Ти поблід, побачивши оцей годинник.
І, відчепивши, вона подала йому годинник у руку.
— Придивись йому! Прочитай напис, виритий на нім! Бачиш, що дарував мені його дід. Загнівався був на нас, коли я вийшла за тебе заміж, та нарешті таки дав себе перепросити.
— Значить, це він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.
— Не за одне маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великої щедрости закинути йому не можна.
