пристанівку радости й приязні, і, літаючи понад головами зібраних, тут і там забриніла тонесенько-тонесенько, ледве чутно, та все ж таки так, що той бренькіт розбудив дрімаючий відгомін у серці кожного з присутніх. І нараз щезла дотеперішня щирість і сердечність. Якась холодна, силувана атмосфера залягла в сальоні: якісь уривані, таємні шепти переривали вибухи сміху; якісь скісні позирки стріляли то в цей то в той бік; якісь рухи незначні, а проте зовсім недвозначні, якісь на око невинні півслівця літали з одного кінця сальону до другого, немов сигнали порозуміння в якійсь справі, котрої ніхто не називав голосно. Що це значило? Від кого це вийшло? Яку мало мету? Цього ніхто не говорив, ніхто може не був би зумів ясно висказати. Та всі почували, що це було щось погане, неприємне, в найвищій мірі, неприємне.
Капітан в першій хвилі не добачав нічого. Вино й радість шуміли в нього в голові. Та швидко його нерви, незвичайно напружені і вразливі, почули якусь переміну в оточуючій товариській атмосфері. А коли це почуття дійшло до його свідомости, він зачудованими очима оглянувся довкола. Ціле товариство було немов перемінене. Ті, що ще перед хвилею стискали сердечно його руку і запевнювали його про свою приязнь, тепер сиділи, мов води в рот набравши, з усміхом, примерзлим на вустах, або ходили по сальону якісь заклопотані, немов би бажали тікати відци геть і тільки для якогось decorum[1] не могли осмілитися вчинити це відразу. Молодші, гамірливі, а почасти вже п'яні, стояли купками в сусідніх кімнатах.
- ↑ Прикраса.
