І відвернулася, надувши губи, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.
— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. — Так чого ж хочеш від мене?
— Нічого не хочу! Роби, що знаєш! — гнівно відповіла Анеля.
— Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що на твою думку слід би було зробити!
— Аджеж бачиш, що я хора, що в мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анеля.
— В тім то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.
— Ще раз тобі говорю, що поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую це, що тільки на селі, десь у глухій, відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.
— Це дуже можливе, — мовив капітан.
— А коли так думаєш і коли мене любиш, — мовила з незвичайним оживленням Анеля, — то прошу тебе, зроби це для мене! Покинь оцю свою службу, подайся на пенсію, відбери кавцію, купимо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і їдьмо геть відци, геть назавсігди!
— Алеж дитино! — скрикнув капітан, — чи думаєш, що це так легко зробити?
— Все можна зробити, коли хто хоче, — з притиском мовила Анеля.
— Ну, вийти на пенсію, на це певно багато часу не треба, це можна би зробити й завтра, — мовив, вагаючися капітан.
— І зроби це, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!
