Анеля довго, безмірно довго відчитувала цю телеграму. Їй здавалося при кожнім слові, що ковтає цеглу, що душиться, і що слідуючого вже ніяким способом не здужає проковтнути. А коли прочитала все до кінця, то їй видалося, що нічогісінько не зрозуміла, що всі слова, мов сполохані миші в клітці, порозбігалися з природнього порядку і мішалися в такий хаос, що ніякого змислу не можна було з них видобути. Їй захотілося ще раз прочитати цю телеграму, а потім ще раз навчитися її на пам'ять, а крім того будилося недовір'я, чи це не сон, один із тих страшних снів, які в останнім часі мучили її досить часто.
— Ну, що ж думаєш про це? — запитала пані Юлія.
— Що я про це думаю? — мов неприкаяна повторяла Анеля. — Що думаю про це? Про це? — повторяла, тикаючи пальцем в газетярську новинку, і звільна віднаходячи свою давню певність. — Думаю, що це дурниця.
— Дурниця? Що Штернберг арештований?
— Що ж, Штернберг займався різнородними справами і в кожній справі міг накаламутити. Тут нема нічого неможливого, значить, його ув'язнення не конче мусить мати зв'язок з нашою справою.
— Не конче мусить, — мовила Юлія, — це так. Та мені здається, що таки має. Недаром він телеграфував мені з Филипополя.
— І дурницю зробив, бо цією телеграмою сам себе зрадив, показав поліції, де має його шукати.
— І справді! Мій Боже, яка неосторожність!— скрикнула Юлія.
— Але знаєш, — живо мовила далі Анеля, — та сама телеграма дає мені також доказ, що
