Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/95

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

І капітан знов зідхнув, чуючи, що на його груди натискає щось важке, немов брутальні коліна якогось незримого ворога, що зненацька повалив його на землю і бажає принизити його до крайньої крайности.

Виходячи з дому, капітан заявив жінці, що піде до полкової команди і подасть просьбу про димісію. Він не хотів виразно брехати, хоча почував, що Анеля переконана про те, що він бреше, і що, не відбираючи їй того переконання, бреше скрито, бреше самим наміром і замислом. А покинувши домашні пороги, він якось несвідомо звернув свої кроки в противний бік, горі Пекарською вулицею до Личаківського кладовища. Вулиця була майже пуста, тільки десь-не-десь ішли тротуаром прохожі, або служниці з коновками брели в снігу півперек вулиці. Капітан ішов і йшов не зупиняючися, все зайнятий своїми думками. Може те понуре небо, покрите олив'яними хмарами, що з них під вечір почав сипати дрібненький сніг, може холодне повітря, що змушувало людей корчитися і кулитися і шукати теплого кута, може непринадна перспектива довгої, майже пустої вулиці, що кінчилася кладовищем, розкиненим на сугорбі і тепер майже зовсім уже застеленим сумерками, а може все оте сумне, понуре й темнувате оточення пригноблювало й капітанові думки і замість полегші та вспокоєння втоптувало його чимраз у чорнішу меланхолію.

— Не чую себе вже нині таким щасливим, як був учора, — міркував капітан. — Не знаю, яка цьому причина, та що ж, коли це так. Чую, що якийсь злий дух літає над нашим домом, що щось затроює нашу сімейну атмосферу, що десь там є якісь болючі місця, що доторкнись їх хоч би найлегше, а відразу пропала вся