Куди, куди смирнійший став наш пан Добробит після того, як йому другий раз вліпили. Побачив неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.
— Переш оплікациї, клюпа кльопа? — крикнув йому Гопман.
— Та беру, прошу пана.
— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти кльопа! Я чула, шо в тепе коні є топрі.
— Та є, прошу пана.
— Похато?
— Десять пар.
— Тесять пар! Чи ти стуріла? На що топі стілько?
— Та так, пане, свого хованя. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.
— Слухай, пане Топропит, фатерлянд потребує коней на війну. Топі тві пари тосить, а на решту тамо топі квіт.
Що мені з того квіта?
— Сховай! Колись як у касі путуть са похато хроші, то тістанеш саплату. А коні я скашу сапрати.
Добробит у потилицю почухався і нічого не сказав.
— Слухай, пане Топропит, — говорив далі пан Гопман — похато ти маєш крунту?
— Та богато не богато, а так, стілько, що для мене вистарчить.
— Клюпа кльопа, я не того питаю, але скілько морків?
— Як посаджу морков, то й морков родиться, — сказав Добробит.
— Ой, ой, ой! — закричав знов пан Гопман мов на зуб. — Що то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А як ше ти поле міряла?
— Ми, пане, на прути.
— А много прута маєш?
