— Що? як? Ти смієш? Амстінер, вліпіть йому!
— Ліпіть кілько хочете — кричав Добробит — хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.
— Вліпіть і сапріть! — сказав пан Гопман і пішов до дому обідати. — Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herumplagen muss! — зітхнув він, вийшовши з урядового будинка.
Добробит дістав що дістав у те місце відкіля ноги ростуть, а в додатку просидівся в арешті з пів року, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити. Насунувши кучму на очи і не озираючись пішов до дому.
Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.
Що сталося з ним дальше, проте історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, сего годі зміркувати. На всякий спосіб той Добробит, який сьогодні живе між нами і який усім нам так добре відомий, зовсім не подібний до тамтого старого. Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до остатньої нитки, одним словом — чисте противенство старому. А головно наш Добробит дійствує з уповажненя і за потвердженєм з гори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсігди в саму пору виходило розпорядженє: добробит має бути! І справді, Богу дякувати, маємо його й до нині. Давньої грішної вдачі не лишилося в нім ані сліду. Хиба тілько крізь сон часом промурмоче, тай то на жалібну нуту, першу стрічку пісеньки:
Дальші стрічки він забув, хоч у лоб йому стріль.
