Не за горами, не за Бескидами, атаки в нашім краю був колись великий та мугучий цар, що звався Лев, а на прзвище Ситий-їсти-не-хоче. Добрий то цар був і справедливий; ніхто на него ніколи не жалувався, а як часом хто хотів пожалуватися, то звичайно ще й не оглянувся, аж уже був небіщик і спочивав у царських зубах. А був він царем над усею звіриною, над усею птицею, і всі його слухали.
А треба вам знати, що в звірячім царстві була вже від давна така конституція; необмеженої власти ніхто не мав, а кождий їв тілько того, кого міг зловити, задушити і обдерти зі шкіри. Перед царем усі були рівноправні; він найсильнійший і мав право кождого зловити, задушити, обдерти і зїсти. Під його рукою були поменші ґубернатори, як от Медведі, Вовки, а із них кождий мав таке саме право над меншим від себе.
Чи довго, чи коротко жили звірі під такою конституцією, сего вам уже не скажу. Досить, що настав такий час, коли вона їм остогидла гірше хріну і вони сказали до царя Льва:
— Найяснійший монархо, скасуй ти тоту собачу конституцію! Коли рівноправність, то нехай уже буде рівноправність. Ти цар і всі ми хочемо бути під твоєю рукою. Ти у нас один —
