Сторінка:Іван Франко. Чотири казки (1918).pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 19 —

зі сповненя своїх обовязків, можна чутися гордим.”

Оттак міркував собі сердечний кожух. Одно тілько його смутило, що надто швидко зуживався.

“Чую, що не довго вже мені животіти. Незабаром шви потріскають, волос вилізе, ба навіть шкіра де-не-де вже починає тріскати. І щож тоді зробить мій бідний господар? Знаю, що вже від давна найгорячійше його бажанє — стягнутися на новий кожух, та якже далеко до здійсненя того бажаня! Від коли пан дідич ліси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками в зимі заробить, то ледви стає на яку таку обув і на податок. Відкиж тут до кожуха? А без кожуха в зимі як без духа! Ой, тяжка хлопська доле!”


II.

Одного дня зайшла маленька зміна в розкладі кожухових услуг.

Ранок минув, як звичайно.

Кожух відвів хлопчину до школи, коли се прибігає його господар, батько хлопчини, в легкій полотнянці. Вбіг до школи, учителя не було — і хухаючи в пальці, сказах швидко хлопцеви:

— Юруню, дай но мені кожух! Пан дідич прислав по мене, каже мені їхати з його фірами в ліс.

— Ой, а якже я верну зі школи без кожуха? — повідає хлопець, скробаючися в голову.

— Візьми, синку, ноги на плечі тай біжи хутко, то загрієшся, нічого тобі не буде  — сказав батько, одягаючи кожух. — А може Бог дасть, що в дворі знайду ліпшу роботу, то на другий кожух стягнемося, — додав, аби потішити затурбованого хлопчину.

Того дня вже кожух цілий день не злазив з плечей господаря. Коли вечір оба вернули до-