Пан учитель на кару його подав. Маєте римського заплатити.
— Римського? А Боже! — скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!
— А хтож то знав? Чому-сте про те вчителеви не донесли?
— А Боже милий! Чиж то чоловікови тото в голові? — сказав Іван.
— Га, а ми також тому не винни. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.
— Хоть мене на муки тут беріть, хоть мені шинами підошви печіть, коли на моїм цілім обійстю римський готівкою знайдеся!
— Нам нічого до того кумцю любий — сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати що можемо. Ось кожух!
— Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господар як опарений. — Без него ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.
Та даремні були благаня. Вже кожух був у руках десятника, а сей оглянувши його, сказав киваючи головою:
— Ну, два, три римські він іще завше варт!
— Не бійтеся, куме — сказав присяжний. — Кожух ваш не пропаде. Занесемо його до Юдки. Сегодня принесете римського — сегодня вам той кожух вернемо.
— Алеж куме, бійтеся Бога! — сказав Іван. — Відкиж вам візьму римського. Аджеж без кожуха в зимі заробити не можу!
— Що нам до того? Візьміть, де хочете! Ми маємо острий наказ.
— Таже кожух мокрий — сказала господиня ламаючи руки. — Коби бодай жид його осушив, поки де кине в коморі.
