Та власть уже не слухала сих слів. Десятник узях кожух під паху і не поздоровивши нікого вийшов із хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишилися в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чутя, як колиби винесено трупа когось найдорожшого з родини. Хвилю сиділи як остовпілі і тілько опісля мов на коменду обі жінці заридали в голос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів понурий коло вікна і оком слідив за властю, що ні відси ні відти впала як вихор і понесла власне те, без чого ціла родина як стій стала в двоє біднійша і зовсім безпомічна.
Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись римського, заніс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекаєся кожуха в хаті. Та радість його незабаром минула. Коли Юдка виніс кожух із комори, Іван уже з далека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вохкій коморі, став зовсім не придатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазився. Йойкнув Іван і аж за голову вхопився руками.
— А Бог би вас побив! — сказав обертаючися то до десятника, то до жида.
— Ни, а мене за що? — відповів Юдка. — Чи то я обовязаний сушити ваші кожухи?
— А я також тому не винен — відповівдав десятник. — Казали мені заграбити — я заграбив, решта не до мене належить.
— Алеж бійтеся Бога — лементував Іван. — Я римського заплатив і втратив кожух! Хтож мені мою кривду верне?
Юдка і десятник тілько плечима стиснули.
