тіілом прилучився до радикального селянського руху.
Не диво, що був дуже цікавий на його промову. Але віче розпочалося, точку за точкою денного порядку обговорювано і залагоджувано, а Грицуняк не зголошувався до слова. Аж при остатній точці денного порядку, де заповідали ся “внески і інтерпеляції”, виліз якось нерадо і очевидно піддаючися намовам знайомих. Якийсь рух і шепіт пройшов по залі, коли його фіґура показалася над збором, і всі зібрані, котрих було звиш 600 людей щільно напханих у недуже великім підсіню, затихли хоч мак сій.
— Та, коли маю говорити, — промовив Грицуняк зовсім поважно до тих, що стояли найблизше него, — то мушу мати папір перед собою. Я то, по правді, неписьменний, але свої нумери знаю, і без паперу не вмію говорити. Нехай се буде хоч би лише податкова книжечка.
Грімкий сміх привитав сю першу Грицунякову заяву. Один із тих, що стояли найблизше него, подав йому картку незаписаного паперу. Грицуняк узяв його в обі руки і держачи перед собою, немов читаючи з него почав свою промову таким монотонним, співучим виголосом, немов наслідував сільського школяря, що починає читати “по верха”. Пізнійше його виголос значно оживився, не виходячи про те з тону ритмічної, ніби біблійної прози. Що хвиля ціле зібранє переривало його оповіданє грімким реготом, але бесідник навіть вусом не моргнув; навпаки, при ненастанних вибухах загальної веселости його лице набирало чим раз поважнійшого, навіть понурого виразу, поки при кінці не дійшло до повної, деревляної апатиї, котрої гумор і іронію виявляли тілько незвичайно блискучі очи під навислими бровами.
— Слухайте, братя, яку то я розмову мав недавно з одним моїм старим приятелем. Прихо-
