— Але тоді були буки! — докинув мій приятель і знов мимовільно почухався в те місце, де його не свербіло.
— Правда твоя, — відповів я йому, — тоді були буки, а тепер повигадували дещо таке, що зовсім стане за буки. І ще може й з підсипкою. Ось послухай, що сказав один мій сусід до пана старости. Бачиш, мого сусіда, преспокійну собі людину, підкусило щось поїхати до Відня, — знаєш, із тою великою депутацією, що їздила до цісаря скаржитися на ті кривди, які терпів нарід від Баденього. Ну, а по тім знаєш — та депутація вислухала що вислухала у Відні, а як вернула до краю, то всіх бідних депутатів почали тягати на протоколи і карати. То й мого сусіда не минуло се добро: пан староста засудив його на 50 римських грошевої кари. То мій сусід як вислухав той вирок, тай зібрався на відвагу тай каже: “Пане старосто — каже — я бідний чоловік. Коли я вже допустився того великого злочину і їздив до цісаря скаржитися на ясновельможні соймові вибори, то що вже діяти, я готов приняти за те справедливу кару. Алеж бо моя жінка і мої діти в тім моїм злочині нічогісінько не винні, то за щож ви їх караєте? Карайте мене самого, а не їх. Адже коли ви накладаєте на мене таку грошеву кару, то аби стягнути ся на неї, я мушу продати свою остатню корову і ще й остатню свиню і ота кара гірше впаде на мою челядь, ніж на мене самого. Тож прошу вас, вельможний пане старосто, чи не моглиби ви зробити мені ту велику ласку і перемінити мені ту грошеву кару на буки? Я, Богу дякувати, хлоп сильний і здоровий. 50 буків ще якось витримаю, але 50 римських грошевої кари, того бігме не витримає моє бідне господарство”. Так говорив мій бідний сусід до пана старости, але пан староста не вволив його волі, бо, мовляв, ми тепер перед законом
