усі рівні, буків нема, а що велять заплатити, те заплати, хоч із коліна вилупи. І мій бідний сусід жде тепер леда-день урядової екзекуції та грабежу на все своє добро, бо тої грошевої кари не заплатив і доси. Ну, і щож ти скажеш, любий приятелю, про ті новомодні буки, які замість певної одної части тіла бють цілого чоловіка і ще й усю його сімю?
Мій приятель знов не здобувся ні на яку відповідь, а тілько зітхнув тяженько.
— І конституцію маємо також, — почав я по короткій мовчанці знов говорити до свойого приятеля, — ая, маємо! Кажуть вона дуже гарна і препишна. Ти бачив її коли, любий приятелю?
— Бачив? — здивувався мій приятель. — На папері, в книжці друковану бачив, чому ні?
— Е ні, я не про паперову говорю, — відповів я, — а про правдиву, таку, як вона виглядає по самій правді. Бачив ти коли сю дійсну, живу конституцію?
— Як жеж її можна бачити? Аджеж усі ми жиємо в ній, відчуваємо її…
— О, так, відчуваємо її, се ти правду сказав. А ось я бачив її на власні очи і хочу тобі се оповісти. Їду ото я раз зі своїми двома синами до Тернополя на ярмарок. Перед нами їхав не знайомий мені господар з жінкою. Чоловік сидів на переді і поганяв кіньми, жінка сиділа з заду на сидженю, а між ними, обстелена соломою і добре звязана лежала здорова, годована свиня, що її везли до міста на продаж, і спокійно вистромила з воза свою клапоуху голову. Приїжджаємо до Тернополя, переїжджаємо через рогачку, аж тут, ади, коло рогачкової будки сидить підстаркуватий панисько, має в руці блискучий ніж і курить люльку на довгім цибусі — от такім довгім! Скоро тілько побачив віз із свинею, зараз зірвався з лавки і крикнув як з бодні:
