Сторінка:Іван Франко. Чотири казки (1918).pdf/5

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
КАЗКА ПРО ДОБРОБИТ.

Був то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам отсе його так, як мені описував небіжчик моєї баби тітчаний стрик.

Старий Добробит, то була особина на скрізь неморальна. Головна його засада була: як єсть, то шелесть! А що зроду був він Добробит, то все було у нього чим шелестіти. Любив він попоїсти — ховай Боже! — і животину носив перед собою таку, що свої коліна видав тілько в сні, в благословенних споминах своєї молодости. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, се навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора літописця, котрий і приписав йому ноту: “Руси же єсть веселиє пити”.

Що був лінивий, се розумієся само собою; куди, бач, з таким животом та з пяною головою до праці нагинатися! Тай по що йому мучитися, коли він собі Добробит, і йому мабуть той з очерету грошей доносив! Але за те до бійки, до лайки і до любощів кров у него була страх горяча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сім гріхів головних, так усі вони немов би прописані були на його червонім, одутім лиці, в його невеличких, товщем запливших оченятах.

Ходить було ота помана по нашім краю, наприндиться і через губу не плюне, а тілько знай сопе, і де тілько повернеся, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безмежні,