ріки та стави повні риби — одним словом — добробит. А він ходить собі та все співає на ціле горло:
Де єсть руська вітчина?
Де пшениці, ячмена,
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить.
Ой на на! Ой на на!
Ой там руська вітчина!
Давно говорили йому панотчик:
— Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!
Але він і ухом у той бік не веде!
— Що мені! — каже. — Я прецінь Добробит! Скорше мене зо світа зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!
— А ти думаєш, що не зведуть?
— Ну, нехай пробують! — кричить Добробит. — Хто посміє?! Адже се не добром пахне, се кримінал!
— А от побачиш! Найдуться такі, що посміють і нічого за те їм не буде.
— Е — каже Добробит, — вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо і до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було — бачили, що буде, того не знають люде, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше нуко випиймо по добрій повній тай затягнім, щоб аж гори лунали:
Я ніколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой ну ну! Ой ну ну!
Бо веселю родину!
Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло ні впало прийшов “ферделюнок” від пана Гопмана: завтра на осьму годину рано такий а такий Добробит має ставитися в канцеляриї!
