С. В. Руданський—видатний український поет.
М. М. Коцюбинський — великий український письменник, революціонер-демократ.
Видатний український композитор М. Д. Леонтович.
Столипінська реформа ще більше загострила класові протиріччя на селі. Боротьба проти самодержавства й поміщицької сваволі не припинялася. Особливо вона активізувалася після 1910 року, коли розпочалося нове революційне піднесення в країні. Робітники станції Журавлівка вимагали від адміністрації підвищення заробітної плати. В листопаді 1911 року застрайкували робітники Соболівського цукрового заводу. Трудящі Поділля рішуче протестували проти кривавого Ленського розстрілу. Всюди відбувалися мітинги, збори, страйки. В с. Щітках Вінницького повіту селяни захопили панські сіножаті, в с. Кричанівці Могилівського повіту спалили фільварок. Між селянами і поліцією в с. Кривошиях Вінницького повіту відбулися збройні сутички[1].
Для промислових підприємств потрібні були освічені робітники, і царський уряд змушений був розширювати шкільну мережу. 1865 року на Поділлі нараховувалося 2281 школа, в т. ч. парафіяльних 1385. Але, не маючи матеріальних засобів, більшість шкіл, особливо сільських, не відповідали своєму призначенню. Нерідко сільські школи тулилися в звичайних селянських хатах. У селі Білоусівці (нині Тульчинський район) школа не мала ні парт, ні столів. Під час навчання діти сідали на земляну долівку, а вчитель примощувався на лежанці і звідти проводив урок[2]. З 1863 по 1869 рік у Подільській губернії відкрито 30 училищ, але вони були недоступними для широких народних мас. 1877 року в губернії на 232 мешканців припадав один учень[3]. Мало поліпшувалося становище з освітою і в наступні роки. За даними перепису 1897 року в губернії було 89,7 проц. неписьменних. До революції в межах сучасної Вінницької області існувало 22 світські і 4 духовні середні навчальні заклади, в яких навчалося до 5 тис. учнів. Відвідували ці школи переважно вихідці з панівних класів. Царський уряд забороняв навчання рідною мовою.
На території сучасної Вінниччини до кінця XIX ст. не існувало ні музеїв, ні наукових товариств. До 1870 року не було жодної публічної бібліотеки. На 998 жителів передплачувалась одна газета чи журнал[4]. Коли до цих даних додати те, що на 47 260 чол. населення на початку XX ст. в середньому був лише один лікар[5], то стає очевидною вся неприваблива картина важкого життя трудового народу, приреченого гнобительською політикою російського царизму на злидні, темряву і неосвіченість.
Але трудящі маси Вінниччини, як і всієї країни, не корилися тяжкій долі. Вони весь час піднімалися на революційну боротьбу проти соціального і національного гніту. Їх підтримували й допомагали організовуватись діячі більшовицької партії, на їх захист виступали прогресивні вчені, представники культури.
На Вінниччині народилися й творили музику українські композитори П. І. Ніщинський і М. Д. Леонтович, у Тиврові й Голово-Русаві працював композитор К. Г. Стеценко, протягом 1878—1888 рр. у села Браїлів та Сьомаки приїжджав П. І. Чайковський, де написав ряд музичних творів. Світову славу завоював співак-гітарист, уродженець Погребища М. Д. Соколовський. Його віртуозна гра вражала слухачів своєю неповторною майстерністю. Велику громадську й наукову
- ↑ Вивчай історію свого краю. Вінниця, 1964, стор. 17—18.
- ↑ Журн. «Образование», 1899, № 4, стор. 89.
- ↑ Газ. «Вольное слово», 15 квітня 1883 р.
- ↑ Россия. Военно-статистический сборник, вып. 4. СПб., 1871, стор. 887.
- ↑ В. П. Фиалковский. Краткий обзор состояния медицины в Подольской губернии за 1911 год. Каменец-Подольск, 1913, стор. 10.
