роботу на Вінниччині проводили великий російський хірург М. I. Пирогов та український мікробіолог і епідеміолог Д. К. Заболотний, який за радянських часів був президентом Академії наук УРСР.
Героїка минулого краю знайшла художнє змалювання в історичних творах письменника М. П. Старицького, який неодноразово сюди приїздив і жив у Могилеві та навколишніх селах. Подільська земля животворними соками наснажала і творчість класика української літератури, революційного демократа М. М. Коцюбинського. Його дитинство і юність пройшли, як він говорив, «все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі»[1]. В будинку, де народився і жив письменник, створено літературно-меморіальний музей.
Уродженцями Вінниччини є також українські письменники А. П. Свидницький та С. В. Руданський. Перший з них у своєму романі «Люборацькі» відтворив чарівну красу Поділля, а другий — дотепно використав життєві факти краю у своїх співомовках.
З любов'ю показував подільське життя російський письменник Г. О. Мачтет, який у свій час вчився у Немирівській гімназії. Він — автор улюбленої пісні В. І. Леніна «В неволі скатований люто».
Мальовнича краса Поділля привертала увагу великої поетеси Лесі Українки. Проїжджаючи залізницею через Вінницю і Жмеринку до Одеси, вона зачаровано оглядала тутешні сади й гаї. Подільському краю поетеса присвятила ніжні свої слова:
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Напередодні першої світової війни Подільська губернія залишалася аграрним краєм. За даними 1912 року сільське населення становило 74,9 проц. Дві третини всіх селян належали до бідняків і потребували додаткового заробітку. Всі наявні підприємства в переважній більшості були дрібними. В межах теперішньої Вінницької області їх було 3772, з яких 92 проц. мали не більше як по 10 робітників. Вони розміщались переважно в селах. На долю цукрової промисловості припадало 80 проц. всієї продукції. З інших галузей найбільш розвиненими були пивоварна, горілчана і борошномельна. Великим попитом на ярмарках Брацлава, Бара та інших міст Поділля користувалися гончарні вироби народних умільців-кустарів с. Бубнівки Гайсинського повіту[3]. Вишивки трудівниць с. Клембівки експонувалися на Всесвітній виставці в Чікаго[4].
На початку XX ст. у межах теперішньої області залізнична мережа становила 865 верст. Крім того, було 386 верст шосейних шляхів. Наявність залізничної колії та шосейних доріг сприяла розвитку торгівлі, збільшенню продажу цукру та пшениці.
Перша світова війна принесла трудящим Поділля великі бідування. За час війни посівна площа скоротилася на 18 проц. Це сталося за рахунок бідніших селянських господарств, бо в армію були мобілізовані чоловіки. Водночас для потреб фронту забрали багато коней, не було чим обробляти землю. Підвищились ціни на предмети споживання. Все це погіршувало і без того тяжке становище трудящих мас. З 1915 року знову розгорнулася страйкова боротьба. Страйкували робітники Вінницького суперфосфатного заводу, вимагаючи підвищення заробітної плати. Великий страйк відбувся на Вінницькій взуттєвій фабриці «Яструб», яким керували робітники Юрченко, Мороз і Павленко[5]. Трудівники села відмовля-
- ↑ Михайло Коцюбинський. Твори в шести томах, т. 6. К., 1962, стор. 7.
- ↑ Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 1. К., 1963, стор. 51.
- ↑ Кустарные промыслы Подольской губернии, стор. 95.
- ↑ Михайло Коцюбинський. Твори в шести томах, т. 4. К., 1962, стор. 19—21.
- ↑ Вінниця. Історичний нарис. Вінниця, 1964, стор. 116.
